Юрій Яновський. "Майстер корабля". Особливості жанру.

Юрій Яновський

Роман "Майстер корабля" /1927/

Особливості жанру та художньої організації.

Роман новаторський, тож визначити його жанр досить складно, адже в ньому є й філософські роздуми, неоромантична любовна лінія, спроба зазирнути в майбутнє, передбачити його,  наявні риси пригодницького твору. Отже, це твір зі складною організацією, що поєднав ознаки кількох романних різновидів. Твір є «своєрідною мозаїкою, де поєднано розмаїття жанрів (мемуари,  белетристика, притча, епістолярій, саморефлексії персонажів), які утворюють художню формозмістову цілісність» [Ткаченко].

Виклад стилізований під мемуари — спогади вже немолодого героя про давні часи. Письменник, ще молода людина, пробує уявити, яким має стати його герой на восьмому десятку років. Він немовби мандрує в часі, гортаючи сторінки людського життя, переноситься від молодості до старості й навпаки, тим самим додаючи всьому твору філософської глибини.

Вигадана мемуарність твору гармонує з довірливими інтонаціями, щирістю і відвертістю оповідача, зумовленими автобіографічністю багатьох ситуацій і переживань.

Ю. Яновський сміливо порушує часову послідовність подій не лише в межах оповіді головного героя, а й у передісторіях персонажів. Цей типовий для романтика прийом — перемежування часових площин — виконує подвійну функцію:  з одного боку, молодість героя надає авторові можливість подати події його творчої та особистої біографії в обрамленні піднесено-захопленого пафосу, застосувавши всі можливі відтінки емоцій, не стримувати політ фантазії;  з іншого те, що описані події пропущено крізь досвід літньої людини, поціновано її мудрістю, робить основну ідею роману вагомішою, глибше усвідомленою, що для виконання поставленого митцем завдання є органічним і необхідним.

          Переплетення творчих і суто особистих клопотів людей, зайнятих кіносправою, відкривають картину перших кроків української кінематографії, подають майстерно виписані портрети наших митців.

Окрім усього, «Майстром корабля» письменник демонстрував нову форму: оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді То-Ма-Кі. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього — із 70-х pp. XX ст. Ця оповідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, вставними новелами, передісторіями персонажів.

Через образ оповідача — сімдесятилітнього То-Ма-Кі — автор розмірковує над важливими естетичними й морально-етичними проблемами. Це ліризує твір, надає йому довірливої та щирої тональності. Оповідач звертається і до читача, і до природи. Він знає про перебіг подій і в минулому, і в майбутньому. Ці творчі знахідки органічно випливали з романтичного пафосу творчості письменника.

У романі події зображено не в логічній послідовності, а в їхній розкутості, асоціативності. Яновський зміщує не лише різні часові, але й просторові площини: композиція досить вільна, роман розбудовується на очах у читача — автор зумисне залучає до активної співучасті в такому віртуальному творенні нової дійсності. Авторська (а також читацька) уява мандрує слідом за дією, що відбувається (реально або в споминах) то в Місті (тобто Одесі), то в Італії, на острові Ява, в Румунії. Ця дія більш авантюрно-пригодницька, інтригуюча, аніж логічно-описова, герої постійно перебувають у якихось випробувальних, критичних ситуаціях, що спонукають до вибору. Зовнішній сюжет час від часу переходить у сюжет внутрішній (що стосується емоційних переживань героїв) і навпаки.

Автор активно використовує позасюжетні елементи, розлогі розповіді персонажів про події, що відбуваються на далеких островах, в Італії, Румунії тощо. Усі епізоди яскраві, неоромантичні — вони зазвичай ілюструють примхи долі та людську волю до життя.

Твір сповнений роздумів талановитого художника слова про сенс земного буття, загадковість і велич душі людської, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього. Роман буквально рясніє місткими висловами-сентенціями, афористичність яких дає змогу автору висловити, ствердити, перевірити власні естетичні принципи, творити власний художній кодекс. Наведемо деякі з них: “...Людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає”. Або: “Радісна праця — ознака творчості”.